Середньовічний Хотин

Пам'ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майн-ці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Ар-лі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.

Увійшовши всередину та пройшовши темним коридором, ми потрапили до ледь освітленої зали, де на нас чекали ведучі, екскурсоводи та мешканці середньовіччя (перевдягнуті, звісно). Коли вже всі облаштувалися на своїх місцях, у залі настала мертва тиша. Інтрига зростала. А терпкий присмак сирості та історії переплелися з ледь чутним мотивом середньовічної музики. За мить на очах у присутніх розпочався справжній рицарський бій. Троє молодих людей у рицарських шатах чудово провели поєдинок не на життя, а на смерть І, звісно, усе, як у житті — залишився тільки один переможець, який отримав у винагороду меч, невід’ємний атрибут середньовічного рицаря. На зміну рицарям з’явилися дівчата, які під тужливу музику танцювали сумний танець Смерті. Та це був лише початок, далі на фанатів історії чекала екскурсія нічним «Арсеналом». Екскурсоводи були в образі історичної особи, рицаря чи прекрасної дами, дехто був у чорній мантії, яка надавала загадковості та чарівності особі, з уст якої лунали рядки історії. Однак час від часу історичні відомості не долітали до вух слухачів, чи то через велику кількість охочих послухати екскурсію, чи то через неуважних, які відволікали власну увагу оточуючих на деталі експонатів. Поза тим, екскурсія була цікавою, пізнавальною та довготривалою.

Антифон Антифон був відмінною рисою середньовічної псалмодії. В деяких псалмах є короткий приспів, який звучить після кожного вірша. Прикладом цього є псалми «Алилуя», що були розділені окликами «Алилуя». Тисячі таких прикладів складались в середньовічні часи і розміщувались між віршами псалма для того, щоб дати духовний коментар чи підкреслити тему богослужіння. Слова могли були взяті як із самого псалма, так і з іншого місця Писання. Як би то не було, якщо цей приспів чергувався з віршами псалма, то він і називався антифоном (з грецької «той, що звучить пізніше»).

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.

Цей коментар дає зрозуміти, що в V ст. вже склалося традиційне щоденне коло богослужінь. Ігірія підкреслює важливу роль, яку грала тут музика, майже безперервний спів псалмів. В тих, що зібрались є можливість приймати участь у виконанні музики, коли підчас псалма вони відповідають. Тут можна допустити співпадіння з однією з традицій юдаїзму - перекличкою кантора, що співав один стих, а всі відповідали йому другий. Згадані тут гімни, можливо, були певним типом музики, які відрізнялись де в чому від псалмів, як гімни Амросія з Мілану. Щодо антифону, то це коротке речення, що входить в склад пісні. Це значення для середньовічної псалмодії потім значно зросло.